Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ - там легше буде побачитися й не навести на його слiд… Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще…

- На краще!.. - гiрко всмiхнувся Корецький. - Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям.

А вiн… вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше…

Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай - там, на руїнах… готовий був рвати на собi тiло… хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати…

Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав…

Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз… удруге… сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi.

Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.

Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.