Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав… Нарештi вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом… Корецький нахилився тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на вулицю.

I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнької брами - мужчини, панночки… З несподiванки вiн спинився, дивлячись на людей.

- Корецький! - кинув хтось серед стовпища.

- Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..

I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чиїсь руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: "Амнiстiя". Далi червонiло ще кiлька прапорiв - менших.

- Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!..

- Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. - почувся знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!..

- Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька голосiв. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький побачив фаетон.

- Прошу вас, Євгене Петровичу, - промовив той же знайомий голос, i Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре знайомий йому адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей - панiв, робiтникiв, панiй, панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, - всi троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється.