- Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:

- "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу".

- Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!..

Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.

Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:

- Уночi ми получили манiфеста в редакцiї… Зараз же рiшили випустити його окремим плакатом… У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг… Стали говорити. Амнiстiя - перше слово… Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю з Петербургу, - не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю - Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини юрба не мiркує довго… Так i шугнули до тюрми, - хотiли силомiць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… - i вiн показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн пiзнає їх.

А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказує Корецькому подiї двох останнiх мiсяцiв: з'їзд земських i городських дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi, величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив, спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розумiє тiльки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут iз їм трапилося, починає розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть обнiмає його, аж iз глибу душi починає рости щось велике, гарне, непереможне… I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком, - чим-небудь, аби тiльки виявитися.