- Поки що цілий ось том за ним приволікся, - сказав директор, неквапом гортаючи особову справу Кульбаки.
- Що ж там? - не втерпів хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах поприписувано йому якісь невідомі й страшні злочини, звинувачують його, певне, в усіх смертних гріхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому приписують, якого вбитим знайшли біля гаража. А Порфир за тим лелекою сам цілий день потайки ревів у кучугурах, якщо вже правду казати…
- Начіпляли ж вони тобі, - посміхнувся директор, вчитуючись у папери особової справи. - Дисгармонія поведінки… Важкий характер… Виняткова впертість, перекірливість, непослух…
- Такий славний хлопчик… Просто не віриться, - сказала Ганна Остапівна, і тісто обличчя її розплилось, пойнялося привітністю.
- Підвищена реактивність нервової системи, - далі вичитував директор, - надміру загострений інстинкт свободи… Нахил до фантазій, спалахи агресивності… Гай-гай, скільки в тебе тут всякого добра! А ти ще й дивуєшся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кітелі, нарешті теж втрутився в розмову:
- Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперів складаємо про тебе думку. І те нам відомо, що не все добре, що покірненьке, не тихарі та ісусики наш ідеал. Але й ти з нами хитрощі кинь, ти мусиш допомогти нам у тобі ж самому розібратись… Ти це можеш.
- Як?
- Відвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе було, воно тут і вмре.
- Нічого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналіплювали все, вигадали!