- Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совісті, - приспокоїв його директор. - Ні в чому такому тебе не запідозрюємо. І повір, що для твого ж добра ми зараз шукаємо з тобою спільної мови…

І хоч у голосі директора була щирість, не вловлювалось ніякої фальші, проте відстань між ним і Порфиром не зменшувалась, саме становище правопорушника відділяло хлопця від цієї людини з Її владою, витримкою, з якоюсь святковою чепурністю та охайністю в усьому. Незвичним був для нього цей злагідливий тон, спокій лиця, довгі білі пальці, що час від часу торкають то застібку особової справи, то стрічку краватки на грудях, бавляться нею. Усе начебто добре, кігтиків не видно, але таким речам не дуже вір, бо вони, педагоги, вміють прикидатись, щоб тільки заманити тебе в капкан, укоськати, приневолити. Ні окриків, ні погроз, ні тупотіння ногами, та навіть і в цьому Порфирові вчувалося щось підступне. Бо як можна без гніву й погроз із таким, що його під вартою сюди припровадили?

- Будеш старатись, сумлінним будеш - ніхто тебе в нас не покривдить, - солоденько обіцяла тим часом Ганна Остапівна. - Дозволь собі цілковиту з нами відвертість, і тобі одразу самому ж стане легше. Очистишся. І не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правді: щось тобі в нас не так?

- А те, що у вас школа режимна.

- Так, режимна, - підтвердив директор. - Ти собі уявляєш, що це таке?

- Ще б пак… Весь час за кам'яним муром! Нікуди ні кроку без дозволу!

- А ти ж як хотів? - Очі Валерія Івановича посуворішали. - Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушників, і ми не приховуєм: існують у нас обмеження, правила значно суворіші, ніж у звичайній школі, яку, до речі, ти сам не захотів відвідувати… Тож не нарікай, що в нас правила, обмеження, що вступаєш у режим напівсвободи, - так це в нас зветься. Зате згодом, дійшовши розуму, нам ще й спасибі кажуть: листів он повна шафа з подяками від колишніх вихованців.