— Усе гаразд, — швидкою скоромовкою доповідала Зіна, — листа червоноармійцям надіслали, заняття в лікнепі вчора провели. Прийшли вісім чоловік замість дванадцяти. А про Ігоря і Севу вони, — Зіна кивнула на Генку і Славика, — вже, мабуть, тобі розповіли.

При згадці про Ігоря і Сову діти загаласували. Всіх перекричав Борка Баранов. Вій ніяк не ріс, і його, як і раніше, називали Бечкою. Але він став неабияким борцем за правду, йому здавалося, що коли б не він, Бечка, то в світі запанували б неправда і несправедливість. І він голосніше за всіх закричав:

— Вони втекли через Генку!

— Що ти брешеш, Бечка нещасний! — обурився Генка. Але Мишко наказав Бечці розповідати.

Як завжди, коли він боровся за правду, Бечка почав дуже урочисто.

— Я розповім усю правду. Мені нема чого перебільшувати і вигадувати.

— Ближче до діла, — нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.

— Так от, — продовжував Бечка, — коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо — і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.

А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.

— Генко, це правда? — спитав Мишко.

— Правда, правда! — закричали піонери з Генчиної ланки.

— Він весь час дражниться! — пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.