Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.

Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.

Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.

Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є — сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.

— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.

Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…

З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.

Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.

Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.