Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.

— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.

— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.

Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.

— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…

— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.

— Не підведіть.

Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.

Микола перейшов у човен і сказав:

— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?

Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.

На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.

Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…

— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.

Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.

Розділ дев'ятий