— Хочете сказати, що зустріч з двоюрідним братом розчарувала вас?

— Я цього не казала.

— Але натякнули.

— Певно, я все ще під враженням загибелі Андрія Михайловича. А Роман змінився мало.

— Не постарів?

— Кого з нас щадить час? Просто лишився майже таким, яким був.

— Чому він відступив з гітлерівцями?

— Певно, ви ж знаєте, що його батько був курінним УПА.

— Знаємо, — ствердив Шугалій. — Але ж, наскільки нам відомо, сам Роман Стецишин не був членом ОУН.

— Він хотів учитися в університеті, і все інше мало цікавило його.

— Чому не залишився?

— Навряд чи сина курінного прийняли б в університет.

— Але ж і в Канаді він не зміг учитися.

— Так склалася доля. Зрештою, йому там непогано. Має друкарню, але ж ви, мабуть, знаєте про це не гірше, ніж я…

— І він задоволений життям?

Тінь майнула обличчям жінки.

— Так, казав, що все в нього є.

— Невже можна мати все?

— І я так гадаю. Хоча… — обвела рукою навколо себе, — здається, тут є все. І нічого більше нам не треба.

— Отак-от — нічого?

— Я не відмовилася б од сортових троянд.

— Стецишин вимагав чогось од Андрія Михайловича? — запитав Шугалій зненацька і побачив, як нервово ворухнулася жінка.

— Ну, що ви!

У Шугалія склалося враження, що Олена Михайлівна захвилювалася.

— Може, Стецишин просив якоїсь послуги?

— При мені — ні. Розумієте, я господиня, і не в наших звичаях, щоб на столі було порожньо.

— Йому сподобалось у вас?

— Хіба в нас може не сподобатись? — це прозвучало так упевнено, що Шугалій навіть трохи знітився.

— Звичайно, — погодився, — ви чудова господиня, і я давно не бачив таких райських куточків. До речі, я хотів би порозмовляти з Олексієм Андрійовичем. Він вдома?