Шугалій рішуче пересів на стілець, який стояв за два кроки від Олени Михайлівни. Запитав, пильно дивлячись на неї:

— Що пропонував вам Роман Стецишин?

Жінка не відвела погляду. Відповіла, не вагаючись:

— Запрошував до себе. Казав, що може надіслати виклик, щоб погостювали.

— Більш нічого?

Олена Михайлівна опустила очі.

— Може, коли мене не було… — мовила невпевнено. — Я відлучалася на кухню…

— Звичайно, — погодився Шугалій і запитав: — Ви не посварилися із Стецишиним?

— Ну, що ви!

— Отже, він поїхав о третій… Ви проводжали його?

Олена Михайлівна зиркнула на капітана, і Шугалій помітив у її очах розгубленість.

— Роман сказав, що хоче пройтися пішки, — відповіла. — Подивитися на озеро…

— І ви не склали йому компанію?

— Ми хотіли, та він відмовився. Сказав, що машина чекає його на площі і що волів би побути на самоті.

— Дивні бажання бувають у людей, — погодився Шугалій і побачив, як щоки в Олени Михайлівни взялися рожевими плямами.

— Так, Роман змінився, — мовила жінка, і нараз риси її обличчя потвердішали.

— У чому ж це проявилося? — запитав Шугалій зацікавлено.

Олена Михайлівна роздумливо потерла щоку.

— Чоловіки або грубішають, або робляться самозакоханими, — сказала, немов поскаржилася.

— А конкретніше?

— Роман був гарним юнаком… А тепер — власник друкарні, — одповіла невизначено, але Шугалій збагнув, що саме вона мала на увазі. — У нього троє дітей і кондиціонер у домі. Справжній ґазда, прошу вас. — Це було мовлено з роздратуванням, а може, із заздрістю?

Шугалій перепитав роздумливо: