— Троє дітей, кажете? І діти вже, певно, дорослі?

— Дорослі, — одповіла Олена Михайлівна, і обличчя в неї раптом зробилося жалібним і зовсім старечим. — А в нас — один Олекса.

Шугалій помовчав. Мовив бадьоро:

— Нічого, скоро доведеться вам з онуками бавитися.

— Дай боже! — вирвалося в жінки, і капітан зиркнув на неї співчутливо, збагнувши, скільки невитраченої теплоти зберігається в ній.

— Чи не можна оглянути будинок? — попросив.

Олена Михайлівна підвелася одразу і з полегшенням.

— Я зготую вам кави, — мовила. — Чи, може, хочете їсти? То нагодую обідом.

— Уже обідав у чайній, — відмовився Шугалій. — А кави вип'ю з задоволенням.

— Кажуть, у нашій чайній непогано готують. — Олена Михайлівна зупинилася в передпокої. Тут стояла вішалка для верхнього одягу, біля дзеркала, що займало ледь не третину стіни, примостилася тумбочка з білим телефоном, поруч — низеньке зручне крісельце. — Але такої кави, як у нас, — вела далі жінка, — у Озерську не дістанете. Проходьте до вітальні, я зараз.

Капітан зайшов до великої кімнати, на яку вказала жінка. Ветлікар з сестрою мали непоганий смак, у вітальні це одразу впадало у вічі. Меблів мало: сервант, стіл із стільцями, тахта, широкі й глибокі фотелі перед журнальним столиком — власне, все. Але барвисті штори дивно пасували до такого ж веселого килима мало не на всю підлогу, а стіни прикрашали акварельні пейзажі, вставлені в легкі дубові рамки.

На більшості акварелей було зображене озеро: очерети й чиста вода за ними, грозові хмари над берегом, сонце віддзеркалюється в озері, й чорна цяточка човна в куточку — Шугалій не дуже-то й розумівся на живопису, але малюнки сподобались йому, були в них почуття, безпосередність і закоханість у природу. І барви милували око.

Олена Михайлівна брязкала на кухні посудом, Шугалій здогадався, хто малював акварелі, й запитав голосно:

— І як це вас вистачає на все? Господарство, квіти, живопис?