Що й казати, переконлива версія, і ніхто не спростовував її. Проте через кілька днів після похорону син ветлікаря, аспірант Львівського університету Олекса Завгородній, перебираючи батькові папери, знайшов чернетку листа. Точніше, не лист, а тільки його початок, усього кілька слів на чистому клаптику паперу:

«17 серпня 1974 р. До обласного управління державної безпеки. Сповіщаю, що я став предметом» — останні три слова закреслено, й замість них: «до мого дому завітав…» Знову закреслено, і з нового рядка:

«Я мав вельми неприємну розмову, яка, вважаю, мусить зацікавити компетентні органи. Під час війни…»

На цьому лист обривався. Видно, щось чи завадило Завгородньому дописати його, чи просто був надто знервований, щоб зібратися з думками, але засунув його під папери в середню шухляду письмового столу. А наступного дня, у неділю, 18 серпня, загинув на озері.

Цей лист і спричинився до поїздки в Озерськ оперативного працівника обласного управління держбезпеки капітана Миколи Костянтиновича Шугалія.

До шістнадцятої години було ще досить часу, і Шугалій вирішив завітати в бібліотеку. Відчував, що в Озерську доведеться затриматися, а заснути без гарної книжки не міг: мусив почитати перед сном хоча б чверть години. Мав надію, що районна бібліотека передплачує «Роман-газету», чув, що в останньому номері вміщено твір про складну долю офіцера, який через багато років зустрівся я німкенею — колись вони кохалися, але життя розкидало їх…

Бібліотека містилася на другому поверсі старого будинку, в ній було порожньо, двоє чи троє підлітків сиділи в читальному залі, в бібліотекарка стояла біля вікна й спостерігала за чимось надзвичайно цікавим, бо не обернулася на рип дверей. Лише коли Шугалій тихенько кахикнув, невдоволено повела оком, але все ж одразу не одірвалася від вікна. Нарешті зітхнула й повернулася до капітана — зиркнула пронизливо й вивчаюче, мабуть, знала всіх своїх читачів, можливо, навіть усіх мешканців містечка; відвідини незнайомця чи то зацікавили, чи то стурбували її, але пригасила блиск очей, нічого не запитавши, підійшла до бар'єра — стояла й дивилася мовчки, і безбарвні вії її ледь-ледь тремтіли.