Оформляючи книгу, бібліотекарка раз по раз зиркала у вікно. Певно, щось там цікавило її, і Шугалій непомітно глянув на вулицю, але нічого вартого уваги не побачив. Будиночки з мансардами, перед одною з хвірток зупинилися дві жінки з кошиками. Та, що в квітчастій сукні, поставила кошик поміж ніг, з нього визирала качка; це, либонь, не таке вже диво в Озерську — свійська качка, щоб зацікавити бібліотекарку.

Шугалій узяв «Роман-газету» обережно, покрутив її недбало, як робив це вдома, посміхнувся бібліотекарці на прощання і теж одержав у відповідь усмішку.

Лейтенант Малиновський уже чекав на Шугалія. Він підвівся з-за столу статечно, і капітан, навіть ще до кінця не розгледівши його, збагнув, що лейтенант і робити все звик статечно, не поспішаючи і з почуттям власної гідності.

Малиновському було років за тридцять. Одягнутий він був у темно-синій костюм обласної швейної фабрики, не дуже дорогий, але й не зовсім дешевий, мабуть, парадний, і комір білої нейлонової сорочки стягувала синя краватка в білий горошок: Малиновський явно поважав старших за званням і з належною увагою та пошануванням сприйняв приїзд Шугалія до району.

Щоправда, лейтенант нервував. Про це свідчили німе запитання, яке стояло в його очах, і поспішливість, з якою він поправив і так бездоганний вузол краватки. Але Малиновський більше нічим не виказав свого внутрішнього напруження. Поклав руки долонями на стіл, — великі сильні руки з обручкою на пальці, — білі манжети висунулися з рукавів, і Шугалій відзначив, що стягнуті вони срібними запонками із штучними діамантами, — срібло від часу потемніло, та скляні багатогранники переливалися на сонці, виблискували мало не як справжні алмази. Цю гру кольорів помітив і лейтенант, вона сподобалася йому, і Малиновський трохи підвів руки, скоса стежачи за веселковими барвами. Водночас не зводив очікувального погляду з капітана — субординація не дозволяла першому почати розмову, а Шугалій теж мовчав, відверто розглядаючи лейтенанта, з яким раніше зустрічатися не доводилося.