- Негусто, надто коли врахувати, що плітка завжди трохи перебільшує... Як не кажи, король дає три тисячі...

- Не забудь ще й про наречену, - глузливо додав Велерад. - Власне, про що ми тут сперечаємось? Адже ясно, що все одно не дістанеш тих трьох тисяч.

- Це ж чому?

Велерад ляснув долонею по столі:

- Геральте, не псуй моєї доброї думки про відьмаків! Уся ця халепа триває вже понад шість років, бісова упириця щороку вколошкує по півсотні люду. Тепер, правда, трохи менше, бо всі тримаються від палацу подалі... Ні, голубе, я вірю в чари, чимало їх бачивша власні очі; я вірю - до певної міри, звісно, - у відьмаків і чаклунів, у ваші здібності... Але відчакловувати королівну - справжнісінька нісенітниця, дурниця, вигадана горбатим зашмарканим дідом, що здурів на своїх пустельницьких харчах. Дурниця, в яку не вірить ніхто, крім самого Фолтеса. Ні, Геральте! Адда вродила потвору, бо спала з власним братом. Ось тобі вся правда, і ніякими чарами тут не зарадиш. Упириця нищить людей, як і належить упириці, отож треба її просто й без мудрування забити. Знаєш, два роки тому селюки у якійсь глушині під Магакамом пішли гуртом на дракона, що пожирав їхніх овець, затовкли його дрюччям і не вважали навіть за потрібне похвалятись. А ми у Визимі одно чекаємо дива, якомога щільніш замикаємо двері, коли місяць уповні, та ще ставимо злочинців перед палацом, сподіваючись, що потвора наїсться й дасть нам спокій.

- Гарний спосіб, - засміявся відьмак. - І що - злочинність зменшилась?

- Аніскілечки!

- Що ж, пора мені до палацу. - До того, новішого...

- Я проведу тебе. А як щодо пропозиції розумних людей?

- Бургомістре, - мовив Геральт, - ну, навіщо поспішати? Адже нещасливий випадок під час роботи справді можливий, незалежно від моїх намірів. Розумним людям годилося б поміркувати, як захистити мене від королівського гніву, а заразом приготувати тих півтори тисячі золотих, про які подейкують...