- А з упирями?

Геральт підвів голову й глянув королю в очі.

- Теж.

Фолтест відвів погляд.

- Велераде!

- Слухаю, милостивий пане.

- Ти все йому пояснив?

- Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.

- Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло - то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.

Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:

- Зробиш усе як слід, відьмаку, - й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною - то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?

- Ні, пане. Не думаю.

- Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.

Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:

- Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.

- Маю ще кілька запитань.

- Давайте.

- Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.