- Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі - й пов’язаних із цим прикростей.

- Чи був серед відунів справді славетний?

- Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен... А ви, пане Остріте?

- Не пам’ятаю, - сказав вельможа. - Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.

- І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?

- О ні, - всміхнувся Сегелін. - Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей - досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.

- Куди вже простіше! - пирхнув Велерад.

- А яка вона... королівна?

Велерад підхопився з крісла.

- Як упириця! - заволав він. - Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна - бодай дідько побрав таку королівну - має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!

- Вгамуйся, бургомістре, - скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.

Сегелін ледь усміхнувсь:

- Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років - це факт. Якщо він тільки істотний.

- Істотний, - кивнув відьмак. - А на людей вона нападає лише за повного місяця?