- Так, - відповів Сегелін. - За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.

- А чи нападала вона хоч раз удень?

- Ніколи.

- А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.

- Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!

- Обережніше, Велераде, - цитьнув на нього Остріт. - Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.

- Чи пощастило комусь урятуватися від неї? - спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.

Сегелін і Остріт перезирнулися.

- Так, - сказав бородань Сегелін. - На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.

- І ще був один, - утрутився Велерад. - Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?

Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.

Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі - упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла - по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.

Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.

- Сиди, сиди, - заспокоїв він Геральта. - Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?