- Слухаю, пане!

- По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?

- Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.

- Червоноока? З крокодилячими зубами?

- Ні, звичайна собі дівчина. Принаймні...

- Що?

- Фізично.

- От тобі й на! А психічно? Щодня на сніданок цеберку крові? Людське стегенце?

- Та ні! Як би це пояснити... Вона буде на рівні... ну, десь трирічної-чотирирічної дитини. Тривалий час потребуватиме піклування.

- Це ясно. А... чи не може все те до неї повернутися з часом? Відьмак мовчав.

- Ага, значить, може. І що тоді?

- Коли після тривалої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І то хутко.

Фолтест насупився.

- Не думаю, однак, що до того дійде, - мовив Геральт. - Для більшої певності дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

- Саме тепер? Чи ж не заскоро, майстре? А якщо...

- Саме тепер, - перебив його ривієць. - Всяке буває. Може, вранці знайдете в гробниці відчакловану королівну і мого трупа.

- Навіть так? Попри мій дозвіл на будь-який самозахист? Попри те, що й без мого дозволу ти, здається, на все готовий?

- Справа дуже серйозна. Ризик справді великий. Так що послухайте: королівна постійно має носити на шиї сапфір, найкраще - інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно. Вдень і вночі.

- Що то таке - інклюз?

- Сапфір з пухирцем повітря всередині. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, час від часу треба палити в каміні гілки ялівцю й ліщини.

Фолтест сидів у задумі.

- Дякую тобі, майстре. Я так і робитиму, якщо тільки... Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане... нормальною... але потім виникнуть хоч якісь сумніви - забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого.