- То від чого ж колеса крутяться? - поспитав дружньо князь. - Поясни нам усе-таки.

- Ну, згорає там у моторі бензин, - не зовім упевнено проказав хлопець, - і… якось їх там крутить. Не знаю… - стенув плечима.

- Не знає, - шелеснуло за столом.

- Буває, - посміхнувся розуміюче князь. - А нам ти зміг би такий хтомобіль збудувати?

- Для чого він вам? - не дуже зрадів од такого запитання Віка.

- А щоб і собі на педалю тиснути.

- О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.

- Отакої! Робичів у мене вистачить, - запевнив князь. - Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?

Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.

- О! Не зможе! - пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.

- Шкода, - запечалився князь. - Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? - звернувся до літописця.

- Тіліфон! - з готовністю прочитав той у своїй книженції.

- А він що, усе записував, що я казав? - здивувався Віка.

- Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?

- Гм, - скривився хлопчина. - Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.

- То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? - запатився князь. - Не виходячи з дому?

- Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.

- Дроти - це можна, - погодився князь. - То як, зробиш нам тіліфончик?

- Зробити? - одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого - так і не второпав.