— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?

Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:

— Але ж тягнув…

— Так він же здоровий! — мовив старший.

— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?

— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.

— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.

— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…

— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.

Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.

— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.

— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.

— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?

— Так, у вікнах світилося.

— А ви чому так пізно?

— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.

— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.

— Часто вони вас гукають?

Хлопчаки перезирнулися.

— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.

— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.

— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?

— Певно, так, — кивнув Грицько.

— А де ви гралися?

— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.

— На дитячому майданчику?

— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.

— На столі?