— Навіщо? — нараз зовсім по-домашньому розвів руками Толкунов. — Навіщо вони вивезли сейф з Бреслау? Всього за якихось паршивих тридцять кілометрів?

Полковник подивився на нього задумливо. Запитав раптом наче й недоречно:

— Скажіть, капітане, скільки маєте поранень?

— Три.

— А скільки ваших товаришів убито? З розумним і досвідченим ворогом б’ємося, невже, гадаєте, вони не вирахували, що через кілька днів ми оточимо Бреслау?

— Ну, — зовсім простодушно мовив Толкунов, — про це і я догадувався, але скажіть, чому вони не забрали цей клятий сейф у Берлін?

— Щоб додати нам клопоту, — цілком серйозно зауважив Бобрьонок, проте очі в нього сміялися. — Аби не сиділи ми з вами, капітане, без діла.

— От кляті фріци, — пробуркотів Толкунов, — навіть до контррозвідки свого поганого носа почали пхати. — Примружившись, зиркнув на Карого й запитав: — Вважаєте, щось дуже хитромудре задумали й поки що затаїлися?

— Певно, так, — погодився полковник. — От знайдемо сейф і одержимо відповідь на всі ваші запитання.

3. Мишко сидів на бричці, яку кинув попід сараєм, порушивши суворий розпорядок, установлений самим управителем, — мусив обов’язково загнати бричку в сарай, попередньо обчистивши колеса від багна. Але управитель уже другий день не з’являється на їхньому хуторі, а сьогодні вранці прибіг Славко Мигуля — клявся і божився, що вчора через село на Сведбург пройшли російські танки, він сам бачив їх — з червоними зірками на баштах — і розмовляв з танкістами отак от, як зараз балакає з Мишком. Танкісти сказали, що Гітлеру капут і взагалі капут усім фашистам — скоро Берлін стане нашим.

Мишко сидів, роззявивши рота, вірив і не вірив, знав, що незабаром прийдуть свої, тут, у селі Штокдорф, про це тільки й балакали, проте щоб на власні очі побачити танки з червоними зірками… До того ж цей Мигуля патякало, міг і збрехати, але ж, видно, не збрехав, бо вночі на сході, де Бреслау, небо світилося й гуло, наче збиралась гроза.