Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.

— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.

На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.

Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.

— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!

— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.

— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.

— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!

— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?

Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.

— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…

— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?

— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.

— А про мою — ні?

— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.

— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.