Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.

— Раз, два, три!

— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.

— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.

— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.

— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.

— Ти сам сказав!

— Оце маєш!

— Що ж, часом і поміж королями трапляються…

— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…

— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.

— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.

— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.

— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.

Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:

— Ваша величність, я бачив злодія!

— Це, мабуть, він!

— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.

— Ні, ваша величність, це папуга!

Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.

В покої стало темно. Папуга репетувала:

— Кар-р-ра, кар-р-ра!

— Запізно, королю Цинамоне.

— Запізно, королю Бариле.

— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.

— Буду німий, як могила, як золота рибка!

І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:

— Виходить, війна.