— Гм. Може, й так. Це, справді, прекрасно, цікаво. Проте це ж справа далекого прийдешнього?

— Щоб щось зробити в прийдешньому, треба задуматися про це в сучасності. І не лише задуматися, а експериментувати, діяти. І потім… що таке минуле, сучасне, прийдешнє?.. Ці фази часу — лише слова, що прикривають наше неуцтво. Те, що може статися у вічності, давно сталося. Ви розумієте це? Вся справа в тому, щоб дорости до рівня того чи іншою щабля, взяти нектар з тої чи іншої квітки космічного поля. Вирощуй крила, лети… і бери! А що стосується неможливості світлової енергетики для людини — тут я заперечу рішуче. Бо перед вами — живий факт. Я сам.

— Гм. Або мені це сниться… або ви жартуєте…

Юнак засміявся, і в його глибоких, трохи божевільних очах замерехтіли вогняні зірочки.

— Відчуваю ваші думки. Нащо делікатничати? Ви ж справді думаєте — перед вами юродивий, псих, шизик, як тепер кажуть сучасні дотепники. Але погляньте на мене… Навіть побіжний погляд підтвердить певну аномалію. Хіба не так?

Справді, тіло юнака було незвичне, покрите ледь помітною імлистою плівкою, що веселково іскрилася в променях сонця. Широкі груди, запалий живіт. І весь він — немовби вібруючий язик полум'я, що набрав форми людини. Від нього линули якісь хвилі певності, вспокоєності… І ще щось хвилююче, бажане… Ніби томління, очікування радості, яка приходить у снах або в рідкісні хвилини закоханості. Дуже дивна істота! Але чому він босий? Невже ходить без взуття по гірських стежинах?

— Ви дивитеся на мої ноги? — озвався юнак. — Черевиків не ношу. Ну, цього можна досягти тренуванням. Проте погляньте — мої підошви ніжніші від ваших. І жодної подряпини. Хоч я й не вельми часто буваю в горах…

— Не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю.

— Насправді таємниця відсутня. Її кожен носить у собі. Але мало хто хотів би її відкрити. Так, так, не дивуйтеся. Рушимо в путь, я оповім найголовніше, нічого не приховуючи. Може, пригодиться. А не вам — то друзям…