— Хіба їв? — засумнівалася Варка.

— Забула історію, — осудливо промимрив Петро.

— Ну, якщо Наполеон їв, то… можна спробувати…

— Як же ти їх спіймаєш? — поцікавився Іван.

— Еге, — згодився Петро, — це проблема…

— Тоді хай летять…

— Хай, — змилосердився Петро.

Всі знову замовкли. Лежали. Дрімали. А зозуля — кувала незліченні літа, а ворони насмішкувато каркали, а косарі косили траву, і жайворон співав у бездонному небі…

— Ні, це нікуди не годиться, — нарешті озвався Петро. — Така техніка на Землі, наука дотяглася до космосу, а змушують працювати… Протиріччя! Навіщо тоді наука? Га?

— І я питаю — навіщо? — зітхнув Іван.

— Теж мені — прогрес! — вів далі критику Петро. — Кібернетика! Автоматизація! Є екскаватори — хай собі довбуться в землі! 6 всякі там кібермашини — хай думають! А то — наче дурний — суши голову, вкалуй! Божевілля!

— Еге ж! Незрозуміло! — стогнав Іван.

— Хлопці,—озвалася Варка, — може, потанцюємо? Га? Як танцюєш — не так хочеться Їсти. Музика — вона піддає сили! Он солдати — і то під музику краще йдуть!

Вона ввімкнула транзистор, швиденько знайшла таку любу для себе музику, якої страшенно перелякалися ворони. Божеволіючи від страху, вони залопотіли крильми і помчали світ за очі. Варка підхопилася з глиці, почала викаблучуватися, а хлопці схвально вигукували, плещучи в долоні.

Дівчина незабаром ухоркалась, впала на землю, розкинувши руки й ноги.

— Ой, не можу! Сили нема!

— Треба покупатися! — сказав Петро. — Вода бадьорить! І нові якісь думки з'являться! Лади?

— Давай! підхопив Іван. — Мо’, й перехочеться їсти…

Вони роздяглися, залишившись в плавках. Іван зупинився над берегом, захоплено кричав:

— Диви, диви — скільки риби плаває!

— Ціла ескадра! — зрадів Петро, підбігши до нього. — В’язі! А он миньок поплив!