— Ах ви ж, сопляки! — почувся громовий голос. — Лежите біля вогню і пальцем не кивнете!

Всіх підряд він почав періщити по ребрах, аж загуло. Хлопці і Варка заверещали, заойкали, кинулися втікати. Лісник вслід їм посварився здоровенним кулачищем.

— Я вам покажу, як під деревами курити! Лежні нещасні!

Він сів на коня і поїхав далі, а хлопці з Варкою, пробігши трохи понад берегом, знову зупинилися під деревом, недалеко від річкового плину.

— Приляжемо, — відсапуючись, сказав Петро.

— Пропозиція приймається одноголосно, — підхопила Варка.

— Ляжемо, — зітхнув Іван, чухаючи побиту спину. — Тільки ти, Петько, не кури під деревом, а то на другий раз такої припарки отримаєш…

— Лади! — презирливо відстовбурчив губу Петро, лягаючи на глицю. Його приклад наслідували Варка й Іван.

— Смокче в животі,— тоненьким голосом проспівала дівчина. — Так, наче там хтось нудну лекцію читає…

— Краще мовчи… А то в мене заколот підніметься у шлунку, — простогнав Іван, а в його синіх круглих очах з’явився жалібний вираз. Він видряпав з-під глиці шишку, яка муляла йому під спиною, почав розглядати її.

— Добре птахам. Все їм дає природа. Шишку подзьобав… і ситий…

Гризнувши шишку, він сплюнув, здивувався.

— І що вони тут їдять?

На верхівку сосни сіло трійко ворон. Каркнули. Захиталося віття.

Згори посипалася глиця. Всі зацікавлено глянули на сосну.

— Ворони, — констатував Іван.

— Засмажити б їх, — запропонував Петро, — Якраз три. По одній на рило…

— Це у тебе рило, — образилася Варка. — А в мене фізія! І, окрім того, їсти ворон? Фе! Джентльмени, як вам не соромно?

— А хіба що? — ліниво заперечив Петро. — Влітку вони вгодовані. Наполеон у Москві їв? їв. А ти що — краща від Наполеона?