— Товстий, — прошепотіла Варка, облизуючись.

— На велику сковороду вистачило б, — підвів підсумок Петро.

Всі троє дружно кинулися у воду, почали ухкати, бризкатися. Трохи поплававши, вилізли на берег, лягли проти сонця горічерева загорати.

— А може, мене розшукують? Га? — жалібно запитав Іван. — Є ж серце у матері? Може, вона бігає з сніданням понад берегом, та не знає, де мене шукати?..

— Жди, — понуро муркнув Петро, спльовуючи, — Шукатимуть вони. Діждешся! Точно кажу — навіть пальцем не кивнуть, щоб нагодувати нас! Катюги!

— Що ж діяти? — плаксиво запитав Іван.

— Не знаю… Одне тільки знаю точно — працювати не збираюся! Від роботи у мене зуби ниють…

— А в мене голова болить, — підхопив Іван.

— А у мене — серце! — проспівала Варка. — Дивіться, яка у нас одностайність! Джентльмени, нас троє, і всі троє — проти роботи! Сто процентів! Як же вони сміють силувати нас?

— І я так кажу, — зрадів Іван. — Як тільки візьму в руки лопату або сокиру — одразу в голові: коль, коль! Чого б це? Ти не знаєш, Петьку?

— Тобі праця протипоказана! Ідіосинкрозія!

— Гм, — муркнула Варка. — Гарна назва. Модна!

— Петьку, — сказав Іван, — а глянь-но туди!

— Д що там?

— Ніби ятери у воді…

— Схоже…

Іван схопився з піску, підійшов до берега, почав приглядатися.

— І риба плаває в кулі.

— Ну? — жва, во підхопився Петро.

— Ще й велика! Здоровенна, — показав Іван, широко розвівши руками, ніби справжній рибалка.

— Може… заберемо? — сторожко оглянувшись, запропонував Петро.

— Еге… Побачить рибалка — ноги переб’є?

— А ми швидесенько. Заберемо — й назад поставимо. Ніхто й не знатиме…

— Ну… давай…

Вони дружно полізли у воду, підняли ятір. У кулі борсалися три сріблясті рибини.

— Хутчіше! — крикнув Петро.

Іван викинув рибу на берег. Вона застрибала по піску. Варка заверещала, накрила її собою. Петро допомагав, загороджуючи шлях до води руками. Іван повтикав тички ятера знову, вибрів з води, кинувся до товаришів. Лисяче обличчя Петра сяяло торжеством.