Дівчата вибралися з хащі перші, замазюкані, пошкрябані й веселі. Вони тягли маленького двоногого завра і по черзі зазирали в його широко роззявлену пащеку. Завр шарпався, шипів і гидив.

— Який красень, га? — сказав Юрко.

— Цікаво, скільки енергії витрачено на те, щоб схопити цього стрибуна, — похмуро вимовив Колін. — Щоб суміститися з ним. Дівчата! Облиште його негайно! — І, дивлячись, як смертельно налякане створіння мчить до лісу, вів далі: — Жодного вата енергії без крайньої потреби — запам'ятайте це. Де Ван?

— Я тут, — сказав Ван Сайєзі, підходячи неспішною, як завше, ходою. — Юрку! Один твій милий динозаврик недавно хотів мене з'їсти.

— І що? — швидко запитав Юрко.

Ван витяг з кишені кілька невеличких кубиків і циліндриків.

— Ось тобі зразки його кісток.

— Угу, — сказав Юрко. — Отже, він тебе не з'їв… — Юрко взяв кубики. — Зараз Колін тебе вилає: він не в гуморі й не любить, коли задарма розтрачують енергію на суміщення.

— Ван застрелив одного за планом, — сухо промовив Колін. — Усі тут? Тоді слухайте… Діло серйозне. По суті, вперше за весь час, проведений в експедиції, мені, та й усім нам, доводиться думати про такі речі… Стався… прикрий… так, прикрий збіг обставин. Арве, Хомфельд і Джордан у силурі домоглися великого успіху. Ось їхній звіт… — він навіщось поклав руку на кишеню, наче це мусило б переконати всіх у правдивості його слів. — Але з ними скоїлося лихо. Вони позбулися машини й запасів енергії — її лишилось на півдоби… Сизов, як ви знаєте, повернеться тільки через три доби. Їм загрожує дехронізація.

— Жах, — тихо скрикнула Зоя.

Ніна тільки заплющила очі. Ліна сиділа, мов кам'яна: Арве загрожує загибель…