— Становище складне. І все ж вагатись не можна. Наслідки нашої праці не повинні пропасти для науки. Їх треба врятувати — навіть ціною життя. Й іншого шляху, окрім того, який пропоную я, немає.

Колін здригнувся мерзлякувато. Смутна перспектива… Та доволі про це. Ніхто не потоне в часі, якщо ти не розкриєш рота занадто рано. Геть такі думки. Нічого ставати м'якотілим. Тримайся…

— Так, — сказав він. — Ми можемо загинути. Але треба прагнути до порятунку самим і зберегти найцінніше — результати. Зараз ми навіть не на порозі, ми вже вступили у велике відкриття… Групу Арве можна доправити сюди і без хронокара. У нас п'ять індивідуальних хронолангів, таку дистанцію вони витримають. Їх там троє. Двоє з нас підуть у силур, три хроноланги візьмуть з собою. Усі дані про роботу привезти сюди. Прилади доведеться дехронувати там… Тут треба буде чекати. А попередити Сизова, я вважаю, все-таки можна.

— За умови, — сказав Ван, — що машину поведе найдосвідченіший мінус-хроніст. Хто у нас найдосвідченіший?

На мить настала мовчанка, потім Колін тихо проказав:

— Я.

— Ну, ось ти й поведеш.

Колін кивнув.

— Це найдоцільніше, — сказав він.

— Тоді все вирішено. Звичайно, якби ми мали багатший досвід, ми б так не ризикували… Досвід, нагромаджений предками, — велика справа. Можливо, тоді ми знайшли б інший вихід із становища…

— Ні, — заперечив Колін. — Чим може допомогти нам досвід предків? У них не було таких машин. Вони навіть не мали про них уявлення. Опинись предки на нашому місці, вони просто розгубилися б.