Не треба їх надміру ідеалізувати… Ні, нам нічого покладатися на досвід минулого. Та й на майбутнє також. Найближче до майбутнього перебуває наш Юрко… — Колін постарався, щоб при цих словах у його голосі не прозвучала зневага. — Однак я не думаю, щоб він зміг нам допомогти. Ні, ми тут самі — під товщею мільйонів і мільйонів років. І тільки на себе можемо розраховувати… Проте, я вважаю, ми маємо право і перед лицем минулого і майбутнього сказати, що вирішили правильно.

Він повернувся й хутко подався до машини. Перед очима його все ще стояло обличчя Юрка — таке, яким воно було щойно, в мить, коли юнак усвідомив трагічну непоправність свого вчинку. «Так, — подумав Колін, — совість у нього, звичайно, є, проти цього заперечити не можна. Тільки ніякого зараз пуття від його совісті?»

Він перевірив, як встановлено рест — здається, добре, за всіма правилами, — й почав уже вдруге за сьогодні вивільняти багажник, полегшуючи машину. Решта все ще сиділа кружка там, де він їх залишив. До Коліна долинало кожне напружене зітхання — і жодного слова, бо слів не було. Нарешті Ван запитав — так само спокійно, як завжди:

— Хто ж спалив рест?

— Я, — відповів Юрко, й голос його затремтів.

Ніна важко зітхнула і повільно проказала:

Бідолаха… Уявляю, як тобі тяжко…

Хлопець попав у біду, — озвався Ван Сайєзі. — Йому зараз, звичайно, дуже нелегко.

— Як би йому допомогти, друзі, — сказала Ніна. — Це ж неможливо — бути з таким каменем на душі.

— Треба думати мерщій, — мовила Зоя. — Можливо, щось придумаємо, аби йому стало легше…

Колін уперся чолом у пластик хронокара. Он про що вони думають… Не про те, що за добу-другу, можливо, перетворяться в ніщо, і навіть неясно буде, в якому ж тисячолітті шукати їхні могили. Не про це. А про те, що цю останню добу той із них, хто, власне, і став причиною всього, не мусить прожити під гнітом постійного відчуття вини, яке все сильнішає. Ось вони, мінус-хроністи…