Та все це надаремне. Хлопчиська слід забрати в сучасність. Щоб його більш не було в експедиції. Щоб не міг він накоїти ще чогось такого. А щодо провини — ні, так легко він її не спокутує. І не так швидко. Байдужість до долі своїх товаришів — найгірша форма егоїзму — не повинна прощатися легко.

Колін з люттю викидав зайве з багажника. Він відчинив секцію, в якій за нормального життя мали б бути рести. Що це? Вона ж була порожня? А тепер — кістки, зліпки, банки з препаратами… Ага, Юркова колекція. Он як!

До біса її! Хай наука й не чужа юнакові. Та це не виправдовує…

Знову заговорив Ван Сайєзі. Колін виглянув: Ван сидів, поклавши долоню на потилицю хлопчини, який уткнувся лицем у підтягнуті коліна.

— Не знаю, ніщо інше не спадає мені на думку. Шкода, в субчасі нема зв'язку, і ми не можемо ні попередити, ні просити про допомогу…

— Коли б тільки рест не згорів, — пробурмотіла Ніна. — А взагалі, звичайно, мінус-час є мінус-час. Він потребує серйозності. Ти не забувай про це, Юрку.

— Нічого, — сказав Ван. — Усе закінчиться щасливо. Нас врятує кровопивця Мерс.

— У який спосіб?

— Якось він обіцяв вибратися у плюс-час навмисне, щоб станцювати танець люті на моїй могилі. Я тоді вщент дезінтегрував його теорію про заселення пізнього плейстоцена. А ви ж знаєте Мерса. Він завжди пунктуально виконує все, що обіцяв. Це й змушує мене сподіватися: якщо ми дехронізуємось, ніяких могил, звісно, не буде. На чому ж тоді танцюватиме Мерс?

Ван Сайєзі засміявся, інші також — не дуже, втім, весело. Гарантія справді була не з найнадійніших. Хоч, коли нема інших, то й це вже щось…

— Час минає, — сказала Зоя. — Що ж, виходить, нічого?

Тоді Юрко підвів голову. Очі його були червоні. Він шморгав носом.

— Якщо Сизов мав зупинятись у верхніх групах, — сказав він, — то міг залишити рести там. Сизов же братиме для зарядження їхні контейнери і обов'язково загляне до багажника…