Тепер, здається, все. Та одначе лишалося відчуття, що ще не все сказано, розмову не закінчено. Усі мовчали, ніби чогось чекаючи. Тоді Колін тихо сказав:

— Ну, прощавайте, друзі мої. На випадок чого…

Вуста усіх смикнулись одночасно. Ніна несподівано схопила Юрка за плечі, обняла, поцілувала, відвернулась…

Колін хряпнув за собою дверцятами. Вузьким проходом дістався до свого крісла в передній частині машини. Всівся. Юрко сидів позаду; коли Колін проходив мимо, зиркнув скоса на начальника.

— Гаразд, — мовив Колін. — Сідай отут, поруч. Якщо вискочимо, я тоді з тобою по-справжньому побалакаю. А до того часу всі розмови на цю тему припиняються…

Отак і слід було сказати. Значить, можна тримати себе в руках? Можна ще водити експедиції…

— Стеж за барохронами, — наказав Колін, щоб одразу дати юнакові певне діло. — Якщо тиск стрибне за червону — скажи одразу. Субчас не любить жартувати. Не забудь: ми веземо з собою всі найважливіші дані експедиції. Може статися що завгодно — вони загинути не повинні. Так що дехронізуватися нам ще рано…

Крізь прозору баню він усміхнувся до тих, що стояли неподалік машини. Вони дивились на Коліна дивно: якось дуже гарно дивилися. І не тому, що його завдання було важче чи небезпечніше, — навпаки, ймовірність загинути для них була навіть більша. То в чім же секрет? Розчулились? Не схоже…

І раптом він збагнув: річ у тому, що він бере з собою хлопця. Бере, щоб ізолювати, а вони зрозуміли, що він його рятує, сподіваючись зберегти…

«От іще, — подумав Колін. — Чи став би я… Хоча…»