Двері вагона були запломбовані ззовні. Чотири рази їх відчиняли, відсуваючи на спеціальних колесах. Ми все ще були на румунській території, двічі нам закидали у вагон розполовинену вздовж козу. Вона була задубіла і штивна і з гуркотом гримнула об підлогу, ми вирішили, що це дрова. Розділили її на частини і спалили. Вона була така висохла, що навіть не смерділа, вона добре горіла. Коли нам закинули другу козу, у повітрі залунало слово ПАСТРАМА, висушене на повітрі м'ясо, яке можна було їсти. Свою другу козу ми теж спалили і реготали при цьому. Вона була такою ж твердою, як і перша, складалася з самих висушених кісток. Але ми сміялися завчасу, були занадто самовпевненими, змарнувавши обидві румунські доброчинно пожертвувані нам кози.

З часом зростала наша взаємна довіра. Усі невеличкі справи діялися в тісняві — сісти, встати. Попорпатися у валізі, витягати з неї речі, складати назад. Ходити на туалетну дірку за двома піднятими ковдрами. Кожна дрібниця тягнула за собою іншу.

У вагоні для худоби нівелюються всі індивідуальні відмінності. Людина більше перебуває поміж іншими, ніж наодинці з собою. Тактовність була зайвою. Кожен був готовий допомогти іншому, ніби вдома. Можливо, коли я зараз так кажу, то говорю тільки про себе. Або навіть і не про себе. Можливо, мене не так дратувала тіснява у вагоні для худоби, бо я все одно хотів утекти кудись подалі і мав із собою достатньо їжі. Ми ще не підозрювали, яким страшним стане незабаром голод, що запанує над нами. Як часто протягом наступних п'яти років, коли до нас приходив янгол голоду, ми ставали схожими на цих застиглих синіх кіз. І ностальгійно згадували про них.

І ось уже настала російська ніч. Румунія залишилася позаду. Після кількагодинного стояння ми раптом відчули сильний поштовх. Під вагоном міняли колеса для ширших російських рельсів, для широти степу. Велика кількість снігу робила ніч за вікном світлішою.