Коваль повернувся i пiшов до хвiртки нетоптаним бур'янцем попiд парканом.

Старий Ковтун зустрiв його непривiтно, блимнув з-пiд брiв настороженим поглядом: мовляв, хто такий i що треба?! Вiн не встиг це проголосити, як полковник мовчки пiдняв бiдончик. Це було красномовно. Погляд дiда трохи пом'якшав.

- Якби у вас купити молока, - промовив Дмитро Iванович.

Весь вигляд немолодого, iз сивою чуприною добродушного чоловiка, одягненого у старенькi вельветовi штани, з яких Дмитро Iванович не здер iще усiх будякiв, назбираних дорогою, та простеньку смугасту безрукавку, заспокоював, i зморшкувате обличчя Ковтуна втратило свою похмурiсть.

- Та не знаю, - сказав старий, беручись за потилицю, - у мене люди усе забирають... А ви хто такий будете? Теж дачник?

- Як сказати, - довiрливо посмiхаючись, вiдповiв Коваль. - Можна й так вважати. Вирiшив у вас тут пожити, чисте повiтря, рiчка близенько... У нашому з вами вiцi ох як воно потрiбне, чисте повiтря...

- Близенько! - хмикнув Ковтун. - По таких крутоярах ходити!.. У кого ж ви стали? - допитувався вiн, усе ще не втрачаючи своєї пiдозрiлостi.

Полковник не поспiшав з вiдповiддю. Вiн тим часом й сам з цiкавiстю розглядав старого, у якого був якийсь особливо занехаяний вигляд: давно не прана, аж чорна, розхристана сорочка лахмiттям висiла на його плечах, голi, теж чорнi ноги визирали з-пiд брудних збрижених холош штанцiв, що трималися на тiлi за допомогою старого, перекрученого паска. Дмитро Iванович зрозумiв, що "iталiянець" не просто економний, а дуже захланний чоловiк. Розглядаючи Ковтуна, полковник нiби примiрявся до нього: чи здатен цей немолодий чолов'яга на такий агресивний крок, як убивство? На ствердну вiдповiдь вiн поки що не мiг наважитися...

Втiм, його iще цiкавив тут чи не найбiльше син Iвана Ковтуна, Грицько, який шоферував у Кобеляках i вдома бував не щодня.