- Люди тут бiля мене селяться, на пагорбi, - буркнув вiн, - а не над урвищем.

Але вiдповiдь полковника нiби трохи заспокоїла старого:

- Гамiрно тут, бiля шляху, а я тишу люблю. Живу в Києвi, гуркотом вуха натовкло.

- Та й ходити вам по молоко до мене незручно - дертися через ярок, - ще вiдмовлявся старий.

Коваль тiльки зiтхнув.

- Ну, гаразд, - немов i далi вагаючись, зрештою змилостивився "iталiянець". - Як по карбованцю, то якийсь лiтр наберу. Братимете вечiрнє... Молоко в мене жирне, постоїть - вершкiв половина буде, - додав вiн, i, коли полковник кивнув: "Менi бiльше й не треба", вiдiйшов вiд хвiртки, вiдкриваючи йому дорогу у двiр. Там вiн нарештi забрав у несподiваного вiдвiдувача алюмiнiєвий бiдончик i, показавши Ковалю на лавочку, змайстровану пiд розлогою вербою, пiшов у хату.

Дмитро Iванович оглядався навколо. Подвiр'я було по-хазяйському упорядковане. В глибинi його виднiвся частокiл, за яким стояло двоє бичкiв, десь за хатою у сажi рохкала свиня, по двору греблися у пилюцi кури. Цепний собака, який неспокiйно бiгав по довгiй дротинi повз хату, вiдколи господар сховався в нiй, знову почав гарчати i кидатися, як i в тi першi хвилини, коли полковник щойно пiдiйшов до хвiртки.

- Добре у вас господарство, - сказав Коваль, коли Ковтун винiс бiдончик з наллятим молоком.

- Стараємося, аякже, - задоволений похвалою столичного гостя, вiдгукнувся господар. - Тепер виконуємо продовольчу програму... Узяли iз сином бичкiв на вiдгодiвлю, маємо корiвку, пiдсвинка. Воно вигiдно i нам, i колгоспу. Тiльки з кормами бiда, худобину людям роздали, а корми маємо шукати самi... А де їх шукати? На вулицi не валяються. Добре, що син, у районi, на колесах... може дiстати...

- Ну, зараз, влiтку, певно, без проблем, - зауважив Коваль, забираючи бiдончик i простягаючи господарю новенький металевий карбованець.