Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...

Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.

Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...

- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.

- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук.