- Це благородно, - сказав полковник. - Хоч все ж таки донкiхотство, Федоре Опанасовичу. Допомогли однiй сiм'ї, а скiльки залишилося скривджених i знедолених через зайву жорстокiсть закону. Маркс говорив, що i iсторiєю, i розумом однаковою мiрою пiдтверджується той факт, що жорстокiсть, яка не рахується нi з якими вiдмiнностями людей, робить покарання абсолютно безрезультатним.
- Так, так... - механiчно кивав Полiщук, перебуваючи iще в полонi своїх спогадiв. - Вона, певно, знала або принаймнi здогадувалася, хто опiкувався її дiтьми, бо я не раз приїздив у дитячий будинок. Можливо, й згадала мене i навiть простила... Не знаю. Зрештою, це мене не обходило, я виконував свiй обов'язок... А те, що, як ви кажете, жорстокiсть закону завдає тiльки шкоди, то це правда. Ох, яка правда, Дмитре Iвановичу!
- Я гадаю, що зараз багато статей переглянуть. А може, й увесь карний кодекс. Цього вимагає час. Новий поступ нашого суспiльства до найвищого людського закону - справедливостi - вимагає переглянути i застарiлi кодекси, i точнiше визначати правомiрнi i неправомiрнi вчинки людини без зайвої упередженостi i жорстокостi...
Коваль подумав, що й себе якоюсь мiрою може звинуватити у донкiхотствi. Адже i вiн не раз замислювався над парадоксами життя, над протирiччям мiж проголошуваними у суспiльствi гаслами i буденною практикою. Але не дозволяв своїй думцi заглибитися у вир сумнiвiв, пiсля чого мiг втратити внутрiшню рiвновагу, зневiритися у всьому. Це позбавило б його можливостi боротися з несправедливiстю на своєму, нехай обмеженому, але когось iз людей життєво важливому, полi... Але все одно зараз Дмитро Iванович позаздрив колишньому суддi.