Коваль засидiвся у голови сiльради. Йому сподобався цей розумний, чесний чоловiк. Потягло навiть розповiсти про справу, яка привела його до Виселок, але стримався: немає на це права. Таємниця не його, а Пiдпригорщукiв.

Уже повнiстю стемнiло, коли вийшов з сiльради. На його прохання, Полiщук назвав людей, якi мають зареєстрованi рушницi. Чи ховає хто-небудь у селi зброю незаконно, голова не знав. Бо якби знав, то давно вилучив би... Iще Дмитро Iванович з'ясував, що бiльшiсть власникiв рушниць, серед них i Василь Пiдпригорщук, тримають їх у сiльрадi, пiд замком, а набої у сейфi, i, задоволений, сердечно попрощався iз своїм новим знайомим.

Обережно ступаючи униз стежкою, що вела до подвiр'я Пiдпригорщукiв, Дмитро Iванович обмiрковував свої дальшi дiї. Подумав, що треба буде зняти вiдбитки пальцiв на шкiльному аркушi з погрозливою фразою, а так само на речах, до яких торкалися руки пiдозрюваних: з бiдончика, що його носив Ковтуновi, а тепер-от - i скарги Бондаря. У розмовi з Полiщуком Коваль поцiкавився, чи залишив Бондар письмову заяву на командира дружини, чи обмежився лайкою, i коли голова сiльради показав папiрець, написаний Бондарем, Дмитро Iванович вирiшив, що пiзнiше попросить його для експертизи. Залишалося iще якось добути вiдбитки молодшого Ковтуна, а тодi вже з'їздити до Полтави, в обласне управлiння, за слiдчим чемоданчиком, потрiбним для iдентифiкацiї слiдiв, якого Коваль з собою не мав.

Нараз полковник зупинився i замилувався прозорим вечором над Ворсклою. Серпневi зорi, великi й золотi, вже зависли над самiсiнькою головою. Пiсля другого укосу трав гостро пахло свiжим сiном i дитинством.