Хаблак хитро позирнув на Дробаху й зауважив, що є багато способів вивести на чисту воду зарозумілого чиновника, либонь, Дробасі не треба перераховувати ці способи… Принаймні він не терпів би кілька років. До речі, він, Хаблак, знає, що Іван Якович під час війни командував батальйоном і, здається, має два ордени Червоного Прапора, і це — окрім інших нагород. А орденами Червоного Прапора, про це казав йому ще батько, нагороджували справді хоробрих людей, — чим же пояснити: під час війни людина не боялася нічого, певно, Дробасі не раз доводилося піднімати батальйон в атаку і йти, не вагаючись, під кулями, чому ж за кілька років не наважився відкрито виступити проти зарозумілого дурня?

Дробаха посовався трохи на стільці, понюхав чай, ковтнув і мовив розважливо:

— Е-е, Сергію Антоновичу, певно, з цього все одно нічого б не вийшло.

— Не вірю.

— Чесно кажучи, — винувато посміхнувся Дробаха, — може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.

— Чому?

— Мабуть, натура така…

— Ні, — раптом втрутилася Марина, — це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…

— Нагороджували багатьох, — зауважив Дробаха, — і не обов’язково…

— Ні, він командував батареєю.

— Там боягуз не втримався б, — згодився Дробаха.

— Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.

— Тридцять років минуло, — роздумливо протягнув Дробаха. — Люди звикають до місця, певного становища…

— Не кажіть, — рішуче заперечив Хаблак. — Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?

— Хто ж це заперечуватиме?

— До речі, що з вашим колишнім начальником?

— З прокурором?