— Так.

— Завідує райкомунгоспом.

— Шкода. Я б йому й лазні не дав.

Дробаха примружився.

— Виховання полковника Каштанова, — сказав.

— Не соромлюся цього.

— Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.

— Ну, що ви, Михайло Карпович — геній розшуку.

Дробаха налив усім по півкелиха,

— Вип’ємо за Каштанова, — запропонував. — І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, — з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?

— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.

— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?

Хаблак не витримав і зареготав весело.

— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…

— Не забувайте, я слідчий.

— І не якийсь, а з особливо важливих справ!

— А слідчий мусить бути трохи актором.

— Так, допит — це мистецтво.

— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..

— Ще чаю? — запропонувала Марина.

— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.

— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.

— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.