Він не пив за обідом мінеральної води, не запивав нею навіть горілку, а от склянку аж чорного чаю міг випити після грибів, борщу чи, як зараз, картоплі. Чай смакував йому завжди: в мороз чи спеку, вранці, натщесерце чи перед сном, особливо полюбляв пити його у поїзді — непоспішливо, дивлячись на мінливі краєвиди за вікном і розмовляючи про якісь дрібниці з випадковими знайомими.

Марина заварила в невеличкому чайнику аж три ложечки чаю, додала туди на Дробашине прохання трохи цукру — так чай швидше й краще настоюється. Слідчий затиснув долонями велику фарфорову чашку, аж примружився, відчувши неповторний аромат гарного грузинського чаю, ковтнув, не зовсім інтелігентно поплямкав губами, відпив ще трохи й поставив чашку на стіл.

— Гарно у вас, — мовив умиротворено, — і, здається, — нахилився до Марини, — я вже казав вашому чоловікові, що він пестунчик долі. Квартира що — дрібниця, але мати таку дружину… Мені дуже приємно, що нарешті познайомився, і кажу щиросердно: цьому міліцейському капітанові пофортунило.

Хаблак ще доїдав картоплю. Не відриваючись від тарілки, кивнув: чого б мав заперечувати, справді, пестунчик долі. Все гарно, квартира нова, дитина здорова, дружина кохана, начальство розумне.

Так і сказав Дробасі. Той ще відпив чаю й ствердно кивнув: усе правильно. Зауважив тільки, що кохану дружину вибираємо самі й здоров’я дитини також багато в чому залежить від нас, а от з начальством — як пощастить. Кілька років йому довелося працювати з дурнем. Ну, може, був не зовсім дурний, як чіп, але обмежений і самозакоханий. Це, взагалі, не дуже приємне поєднання, а коли додати, що обмежений пень обіймав прокурорську посаду, то можна уявити, як велося його підлеглим. Та що вже казати про підлеглих, тим сам бог звелів терпіти, а от чим завинили люди, які йшли до прокурора за правдою?