Були ще сліди чоловічого взуття, але трохи віддалік. Вони могли належати будівельникам або випадковим перехожим.

Хаблак з Устимчиком мало не одразу встановили, що трагедія1, мабуть, сталася саме під навісом. Земля тут була витолочена, поруч валялися деякі предмети з одягу вбитої, звідси — про це свідчив напівзатертий слід — її тягли до каналізаційного люка. Хто тягнув, встановити важко: і дітлахи затоптали все навкруги, і вбивця, видно, обачливий — не залишив сліду.

В’юнистою стежкою спустилися санітари з носилками: приїхала “швидка допомога” і труп забрали на розтин.

Болотов підсів до Дробахи, який почав писати протокол огляду місця злочину. Сказав, обмахуючись хустинкою:

— Як вважаєте, Іване Яковичу? Твердий горішок?

— Не з легких.

Болотов помовчав, роззираючись довкруж. Вів далі зовсім іншим, діловим тоном:

— Фото вбитої для впізнання зроблене. Жінка тридцяти п’яти — сорока років, одягнута скромно, я б сказав: як у дорогу. Документів немає. Обличчя спотворене так, що впізнати важко. Поки що все…

Дробаха кивнув, не відриваючись від паперу.

Підійшов Устимчик. Мабуть, почув мовлене Болотовим, бо сказав упевнено:

— Я, Іване Яковичу, наполягаю на своїй версії: згвалтування, а потім убивство.

— Не поспішай, Федоре, — заперечив Хаблак. — Давайте подумаємо, зважимо на всі обставини. Жінку задушили, це нам медицина доводить.

— А я що кажу, — перебив Устимчик. — Згвалтували, а потім у колодязь кинули. Вбиту…

— Так, жінку вбили під навісом, — погодився Хаблак. — Певно, під навісом, — поправився. — Там лишилися сліди боротьби. Потім убивця, напівроздягнувши жінку, зімітував гвалтування і скинув труп у каналізаційний люк.

— Чому зімітував? — заперечив Устимчик. — Згвалтував. Потім, щоб не впізнала, вбив і накивав п’ятами.