— Ми з Василем Васильовичем додержуємось іншої думки, — обернувся Хаблак до Болотова. — Чому ми схильні думати, що вбивця зімітував згвалтування? Коли б відбулося згвалтування, під навісом на м’якому грунті залишилися б зовсім інші сліди. Крім того, чи не припускаєш ти, Федю, що вбивцею могла бути жінка? Біля навісу знайдено жіночі сліди. Огрядна й, певно, сильна жінка. Слід он який глибокий залишила…

Дробаха поклав край їхній суперечці. Заховав протокол до кишені, підвівся.

— Здається, тут усе зроблене, товариші. А ворожити на кофейній гущі можна й у приміщенні. До того ж дощ збирається. Поїхали.

…Устимчик сперся на підвіконня, мало не сів на нього й почав розмову із свого улюбленого виразу:

— Не бачу одностайності, товариство…

— Це тобі не профспілкові збори, — пробуркотів Хаблак, — а кримінальна справа. Тут не до одностайності.

Однак Устимчик не звернув уваги на заперечення.

— Хто в ліс, хто по дрова, — вів далі. — Припустимо: не згвалтування… А які ж мотиви злочину? Пограбування? Для чого ж тоді вбивати? Місце віддалене — ніхто не почує. А Василь Васильович до того ж стверджує, що злочин стався під час дощу, отже, поблизу навряд чи хто міг бути… Я собі уявляю картину так. Пішла жінка гуляти, а тут дощ. Заховалася під навісом. У цей час нагодився злочинець. Бачить, самотня жінка. Він, либонь, п’яний, почав лізти до неї, жінка опирається, він — чоловік сильний, згвалтував, може, ножа показав, щоб лагіднішою стала, а потім задушив…

— Досвідчений рецидивіст, — посміхнувся Хаблак, підійшов до вікна, став поруч Устимчика. Почався дощ, краплі стукали в шибку. Марина вже, напевно, вимила підлогу — вона завжди миє паркет перед натиранням скипидаром, вважаючи, що залишки мастики можна змити лише ним. Дружина вже чекає на нього, щоб натирати. Хаблак завше сам натирає підлогу — щіткою. Все ж якась зарядка, до того ж приємно, коли Марина дивиться на тебе й дає керівні вказівки: де і як підтерти.