Іван Якович давно вже пережив часи таких шукань. Сотні справ, які довелося вести, навчили його іноді навіть інтуїтивно відділяти головне від другорядного, швидко й точно аналізувати факти, добре бачити перспективу там, де менш досвідчений працівник давно б розгубився. Тому колеги завжди прислухалися до його порад.

Хаблак зрадів: в основному їхні думки збігаються.

— Давайте робити перші висновки, — запропонував він. — Вбивство, певно, справа рук злочинця, який все заздалегідь обміркував. Виходить, маємо справу не з новачком. Слідів не залишив, зробив майже все, щоб ми його не знайшли. Справа складна, як вважаєте?

— Складна, — погодився Дробаха. — Тепер найперше завдання — з’ясувати особу вбитої.

Дробаха розклав на столі фотографії. Стіл мав великий і старомодний, з масивними тумбами, котрі вміщали безліч паперів. На столі мармуровий чорнильний прибор з бронзовими ведмедями на кожному з двох каламарів — чорнило в них не наливалося вже років з десять, Дробаха користувався звичайною кульковою ручкою із змінним вкладишем, та ніяк не міг відмовитися від бронзових ведмедів і особисто протирав їх щоденно спеціально заготовленою для цього м’якою ганчірочкою.

Фотографії зайняли мало не половину столу. Шістнадцять знімків різних форматів, шістнадцять жінок, здавалося, дивилися на Хаблака, якому Дробаха власноручно підсунув стільця до столу. Перемішав фотографії й знову розклав акуратно. Блондинки, брюнетки, дуже вродливі й зовсім некрасиві…

Дробаха переплів випещені пальці на грудях, відкинувся на спинку стільця. Глибоко втягнув у себе повітря, Хаблак гадав, що поведе мову про жінок, знімки яких лежали на столі, проте слідчий запитав зовсім про інше: