— Ну, показуйте ваші хороми, — попросив, буцім і справді потрапив до хоромів, а не до звичайної, не дуже-то й габаритної стандартної квартири.

Хаблак пропустив Івана Яковича до щойно обклеєної рожевими шпалерами вітальні. Без меблів і з великим вікном вона видавалася значно більшою, ніж була насправді, — Хаблак заметушився, прибираючи каструлю з клеєм та пожмакані газети, а Дробаха підійшов до розчиненого вікна, сперся руками об підвіконня й застиг, вражений.

— Тут вам, капітане, — нарешті відірвався від вікна, — не те, що в місті: цегельна стіна навпроти чи залізний дах сусіднього будинку… Простір, і Лавра златоглава, боже мій, яка краса, сидиш, а під вікном пароплави — такого не придумаєш. Оце — найголовніша перевага вашої квартири, Сергію Антоновичу: сонце, повітря й Дніпро… А шпалери гарненькі, — нараз додав без усякого переходу зовсім іншим тоном і погладив долонею рожеву стіну. — Веселенькі.

— Марина вибирала, — похвалився Хаблак і запропонував Дробасі перейти до другої кімнати. — А тут буде спальня.

Слідчий постояв на порозі й чомусь сумно зітхнув.

— Ви якого року? — запитав нараз.

— Сорок восьмого.

— Тридцять один… А я одержав окрему квартиру чотири роки тому. Зрештою, все закономірно, і я радий за вас.

Хаблак трохи засоромився, наче був винний у тому, що Дробаха кращі свої роки прожив десь у комунальних нетрях, та зовсім не надовго, бо ніщо не може зіпсувати настрій, коли в квартирі так гарно пахне клеєм і сонячні зайчики ширяють по ще вологих шпалерах.

На кухні Марина встигла навести хоч якийсь порядок, як на її думку, зовсім відносний і, так би мовити, первісний. Хаблакові, правда, видавалося: щось поліпшити тут важко, проте Марина кілька разів переставляла на буфеті бляшані коробки для круп, цукру та різних спецій, зрештою, все ж лишилася невдоволеною й відклала остаточне розв’язання цього питання на краще майбутнє, після новосілля, коли матиме більш часу й зможе подивитися на все навкруги спокійно й не поспішаючи.