А хазяїну не можна було вгодити. Хазяїн був задирливий i вередливий чоловiк, а до того ще окрутний чоловiк. Жiнку свою вiн дуже любив, а тiльки уранцi вiн очi розкислить, то вже й почав зачiпати та задирати її, i доти не вiдчепиться, поки аж жiнка не заплаче або хоч заходиться на плач — тодi вiн i довольний, скаже їй, що вона йому милiш над усе у свiтi й пожалує її, i обiцяє купити якусь там витребеньку нову. А що вже наймита маленького, то вiн поїдав немилостиво. Тiльки б зобачив його, було за що пригрозити й прикрикнути, було за що й штовхнуть. Хлопець зроду не одказав йому слова гiркого, та нiколи теж не виговорювавсь i не повинився — усе хлопчик приймав мовчки. Здається, що тая безодмовнiсть дражнила хазяїна ще бiльш, i цiлiсiнький день вiн не так щиро працював з кожухами та кобепяками, як з тим, як би то лучче дойняти терпеливого хлопця.
Минав день-який же холодний, блискучий, вражий день! От звечорiло. Хазяїн понiс роботу пошиту, хазяйка пiшла до сусiди посидiти, поговорити, або до вечернi — наймит знов з вiдрами по воду до криницi приходив. Вечорами зграя коло криницi була гучнiш, нiж ранками. По трудах дневних i по роботi й по клопотi знiмався регiт, заводилися голоснi розмови.
Тут бачив хлопець, як iнша весела дiвчина i прудкая, що не посмирили її анi робота, анi труди, щиро спiвала й пiдтанцьовувала, танцювала й пiдспiвувала з вiдрами на плечах на огульну втiху людську i на потiху; як возницi борються або прискають водою й лякають дiвчат; як часом наймички, розважившися, смiялися теж i гралися мiж собою. Гомонiла зграя, поки сонечко не закочувалося, багряна зоря не кидала на все мiсто свiй багрець i мороз не крiпчав; дзвiнко й рiзко одтупувалися усi ступнi по снiгу, ворiтьми стукнули, у дзвiн ударено, визга полоззя, й бiжать санки, й людський голос, i собачий лай. I вечiр згасає — який же холодний, багряний, самотнiй вечiр!