Певно лише одне: вона не парижанка, а приїжджа містечкова провінціалка – це видавала її вимова; Париж вона зовсім не знала і, як вважала її покоївка мадемуазель Констан, була «не тим хутром підбита».

«Провінційна шльондра...» – зневажливо казала вона про свою хазяйку.

І справді, одного вечора в театрі Жімназ два ліонських купці нібито впізнали в ній якусь Мелані Фавро, що колись тримала рундучок «Рукавички і парфуми» на площі Терро, але, помилившись, довго вибачалися. Іншого разу якомусь офіцеру з третього гусарського полку видалося, що він зустрів свою Нана, з якою знався років вісім тому в Орлеанвілі. Довелося вибачатись і йому, бо знову сталася помилка. Буває ж така схожість!

Проте пані де Барансі багато мандрувала й не приховувала цього, однак тільки чарівник спромігся б з'ясувати, де правда, а де вигадка у лавині слів, якими вона ошелешувала співрозмовника, з будь-якого приводу розповідаючи про своє походження й життя. Сьогодні Іда вам казала, що народилася десь у колоніях, хвалилася своєю матір'ю, вродливою креолкою, плантаціями й негритянками; завтра була родом із Турені, і її дитинство минуло у розкішному палаці на березі Луари. А скільки подробиць, скільки веселих і смішних історій, скільки чарівливої зневаги до того, що уривчасті й непослідовні епізоди з її життя не клеїлися докупи!

Як міг усяк помітити, в її фантастичних розповідях переважало марнославство, пустопорожній гонор балакучого зеленого папуги. Знатне походження, багатство, гроші, титули – все це не сходило їй з язика.

І вона таки була багата, принаймні жила на багатому і щедрому утриманні. Віднедавна мешкала у затишному особнячку на бульварі Османа, мала коней, карети, гарні, хоч і сумнівного смаку, меблі, кілька служників; провадила бездумне, беззмістовне й бездіяльне життя таких, як і сама, жінок, від яких різнилася, можливо, лише тим, що зберегла ще деяку сором'язливість, не набула ще самовпевненості, в чому, безумовно, позначався вплив провінції, де суворіше, ніж у Парижі, судять жінок такого ґатунку.