Коли розмова між Констан і подружжям Моронваль закінчилася, мулат підійшов до нового учня і приязно плеснув його по щоці:

– Нумо, нумо, голубчику, не опускаймо носа!

А коли покоївка наважилася вже йти, Джек і справді відчув, як на очі йому набігають сльози. І не тому, що дуже любив цю неотесану жінку, а тому, що вона жила в їхньому домі, щодня була поруч із його матір'ю. Він відчував: варто піти звідси цій дурепі, і навіки обірвуться всі ниточки, що зв'язували його з матір'ю.

– Констан, Констан, – тихо повторював він, підійшовши аж до її спідниці, – скажіть мамі, щоб вона приїхала до мене.

– Атож, атож, вона приїде, пане Джек... Але не треба плакати...

Хлопчик і справді ледве стримував гіркі сльози, тільки йому здавалося, що всі присутні пильно дивляться на нього, що викладач літератури втупився у нього глузливим крижаним поглядом, і через це Джек все ж таки подолав відчай.

Надворі сипав густий лапатий сніг.

Моронваль запропонував послати по візника, але, всіх приголомшивши, камеристка заявила, то фурман Огюстен чекає її у кінці завулка в двомісній кареті.

Хай йому чорт, власна карета!

– До речі, про Огюстена, – додала Констан, – я маю від нього доручення. Чи є у вас учень, якого звати Саїд?

– Ще б пак!.. Ще б пак!.. Звичайно, є... Чудовий хлопець!.. – відповів Моронваль.

– А яка мідна горлянка!.. Зараз самі почуєте, – додав Лабассендр і, висунувшись у вікно, громовим голосом покликав Саїда.

У відповідь почулося страшне ревіння, і незабаром з'явився «чудовий хлопець».

То був високий смаглявий учень, чий шкільний мундир, як і всі шкільні мундири, що їх довго носять діти, які швидко ростуть, був короткий, тісний і обтягував його, як каптан. У ньому учень був ще більше схожий на єгиптянина у європейському вбранні.

До того ж на його круглому обличчі з досить правильними рисами жовта шкіра була така натягнута, що мало не тріскалась, – здавалося, що йому вділено її аж надто скупо, і тому коли в нього відкривався рот – приплющувались очі, і навпаки.