Бачачи цього бідного, немов обділеного шкірою хлопчину, так і кортіло зробити йому надріз, прокол чи щось подібне, аби полегшити його страждання.

Як з'ясувалося, Саїд чудово пам'ятав візника Огюстена, який служив у його батьків і давав хлопцеві свої недопалки.

– Що йому від вас передати? – якнайлюб'язніше спитала його мадемуазель Констан.

– Нічого...– просто відповів Саїд.

– А як ваші батьки, чи здорові? Вони вам пишуть?

– Ні.

– Може, повернулися в Єгипет, як мали намір?..

– Не знаю... Жодного листа...

Правду кажучи, небагатослівні відповіді зразкового вихованця пансіону Моронваль-Декостер аж ніяк не свідчили про те, що він щасливий, і Джек, слухаючи їх, робив для себе дивні висновки.

Цілковита байдужість, із якою підліток говорив про батьків після хвалькуватих слів Моронваля, ніби тому вдається створити атмосферу сімейного затишку для дітей, змалку позбавлених родинного тепла, справила на Джека гнітюче враження.

Йому здалося, що він житиме із сиротами, покинутими дітьми, і буде й сам таким покинутим та самотнім, ніби приїхав з Тімбукту або з Таїті.

Хлопчик інстинктивно хапався за одяг лихої служниці, що привела його сюди.

– О, скажіть їй, щоб вона приїхала... Скажіть їй, щоб вона приїхала до мене!

І коли рясна спідниця покоївки зникла за дверима, хлопчик зрозумів, що все скінчилося, що цілий відтинок його життя, життя пещеної дитини, канув у минуле. І що ніколи не повторяться його щасливі дні. Він тихо плакав, стоячи біля дверей у сад, і тут до нього простяглася чиясь; рука, в якій було щось чорне.

То був Саїд, який, аби утішити його, пропонував йому недопалки.

– Бери, бери!... Не соромся... У мене їх ціла коробка.. – казав дивакуватий хлопець, примружуючись, щоб відкрити рота.