Джек, посміхаючись крізь сльози, захитав головою, мовляв, він не хоче цих чудових недопалків, і Саїд, який не відзначався красномовністю, стояв як бовдур перед ним, не знаючи, що сказати, коли у вітальні знов з'явився Моронваль.

Він провів мадемуазель Констан до карети і повертався сповнений шанобливої поблажливості до туги свого нового вихованця.

У візника Огюстена була така чудова шуба, а кінь, запряжений у двомісну карету, був такий баский, що й на сина де Барансі впав відблиск їхнього розкішного екіпажа. І Джеку дуже пощастило: звичайно Моронваль, аби розвіяти тугу «дітей півдня», вдавався не до декостерівських, а до зовсім інших методів, хльостких, різких, дошкульних.

– Так-так, – кинув він єгиптянину, – спробуй його розважити... Пограйтеся в що-небудь... А головне – ідіть у залу, там тепліше, ніж тут... З нагоди прибуття новенького я до завтра всіх звільняю від уроків.

Бідний наш новенький!

У просторій заскленій ротонді, де з криком гасали з десяток метисів, він зразу опинився в центрі уваги, і його засипали питаннями на незрозумілій тараторщині. Соромливий хлопчик у пледі, з білявим хвилястим волоссям і голими литками, що нерухомо стояв у колі худих і жвавих «дітей півдня», які шалено розмахували руками, здавався маленьким елегантним парижанином, котрий несподівано опинився в зоопарку у великому вольєрі з мавпами.

Це порівняння, що спало на думку Моронвалю, дуже його розвеселило, але ті мовчазні веселощі порушив гамір бурхливої суперечки, де звичне «Беу! Беу!» Лабассендра сплелося в жахливому герці з тоненьким урочистим голоском пані Моронваль. Директор миттю збагнув, про що йдеться, і кинувся на допомогу дружині, котра героїчно захищала одержані гроші від настирливих викладачів, яким давно не видавали платню.

Еваріст Моронваль, адвокат і літератор, прибув у Париж із Пуант-а-Пітра в 1848 році, супроводжуючи одного з депутатів від Гваделупи, при якому виконував обов'язки секретаря.